Опір терапії

Для глибинного аналізу опору терапії як закритої внутрішньої системи ми маємо звернутися до ідей видатного британського психоаналітика Гаррі Гантріпа. У своїй фундаментальній праці «Шизоїдні явища, об'єктні відносини і самость» Гантріп здійснив радикальний зсув у психоаналізі: від фройдівської «моральної» психології контролю над потягами та провини він перейшов до его-психології, зосередженої на центральній проблемі людського існування - страху втрати Его та боротьбі за збереження власної Самості.

Опір у терапії, згідно з Гантріпом, - це не просто небажання пацієнта співпрацювати, а запеклий захист внутрішньо ізольованої, наляканої інфантильної самості, яка ховається в глибинах несвідомого від загрозливого зовнішнього світу.

1. Закрита внутрішня система та шизоїдна втеча

В основі психічного дискомфорту та найважчого опору лежить не почуття провини, а елементарний, непереносимий інфантильний страх, який дитина пережила в ранньому дитинстві через дефіцит материнської турботи, відкинення або «посягання» (надмірний тиск) з боку оточення. Коли зовнішній світ стає надто пугаючим або порожнім, незріле Его дитини здійснює первинний шизоїдну втечу - воно тікає всередину, у внутрішній психічний світ, прагнучи знайти там безпеку.

Так створюється замкнена внутрішня система. Психіка відмовляється від реальних об'єктних відносин у зовнішньому світі, оскільки вони сприймаються як смертельно небезпечні. Проте людина не може жити в абсолютному вакуумі без об'єктів - це означало б психічну смерть (деперсоналізацію). Тому Его інтерinternalізує свої ранні незадовільні об'єкти і створює внутрішній світ фантазійних об'єктних відносин, щоб підтримати хоч якесь почуття власного існування. Ця система стає герметичною фортецею. Вона запекло чинить опір терапевтичному втручанню, оскільки будь-яка спроба аналітика наблизитися сприймається як загроза руйнування цієї єдиної, нехай і патологічної, системи безпеки.

2. Антилібідинальне его як внутрішній саботажник

Спираючись на ендопсихічну структуру Рональда Фейрберна, Гантріп детально описує, як усередині цієї закритої системи відбувається розщеплення Его. Коли дитина усамітнюється у внутрішньому світі, її Его розпадається. З одного боку, виділяється Лібідинальне Его - та частина самості, яка все ще відчуває гострий, ненаситний любовний голод, прагне контакту, але паралізована страхом. З іншого боку, формується Антилібідинальне Его (яке Фейрберн також називав Внутрішнім Саботажником).

Антилібідинальне его засноване на ідентифікації з жорстоким, відкидаючим об'єктом (батьками). Воно переймає всю їхню ворожість і спрямовує її всередину психіки - проти власного лібідинального его. Антилібідинальне его люто ненавидить власну потребу в любові, вважаючи її проявом інфантильної слабості, що веде до катастрофи.

У терапевтичному процесі саме антилібідинальне его стає головним архітектором опору та глухого кута. Воно:

• Блокує та атакує справжню самость: Щойно лібідинальне его пацієнта починає довіряти терапевту, виявляти вразливість чи просити про допомогу, антилібідинальне его здійснює внутрішній напад. Пацієнт відчуває презирство до власної «слабкості» та залежності від аналітика.

  
  

• Провокує шизоїдний компроміс: Антилібідинальне его змушує пацієнта грати в програму «то всередину, то назовні». Пацієнт гостро прагне контакту, але щойно аналітик стає ближчим, вмикається клаустрофобічний страх бути «проковтнутим», «поглинутим» або втратити свою незалежність. Людина раптово втрачає інтерес, стає холодною, апатичною або заявляє, що терапія безглузда. Це захисний маневр системи: залишатися на безпечній дистанції - ні всередині відносин, ні поза ними.

  
  

• Перетворює терапію на інтелектуалізацію: Пацієнт (особливо шизоїдний інтелектуал) може чудово міркувати про свої проблеми, будувати теорії, але його свідоме Его діє механічно, як робот, повністю відрізавши живі почуття.

• Це опір через «втрату аффекту», коли пацієнт присутній фізично, але відсутній психічно.

3. Глибока регресія та роль терапії для Нового Початку

Гантріп іде далі Фейрберна і відкриває третє, найглибше розщеплення всередині самого лібідинального его. Коли внутрішній світ стає полем запеклої війни між антилібідинальним его та плохими об'єктами, найраніша, найбільш травмована серцевина лібідинального его відмовляється від будь-якої активності й утікає ще глибше - у пасивне регресоване Его.

Ця частина самості спрямована назад, до пренатального стану - до символічної безпеки матки, де немає потреби вступати в об'єктні відносини, які завдають болю. Людина впадає в стан повної емоційної апатії, тщетності або навіть несвідомого бажання «заснути й прокинутися всередині безпечного місця» (що лежить в основі шизоїдного суїцидального пориву).

Яка ж роль терапії у подоланні цього абсолютного опору закритої системи?

За Гантріпом, основна проблема психотерапії - це відродження і повторний ріст утраченої живої основи особистості. Опір неможливо зламати силою, дисципліною чи суто раціональним аналізом, адже бессознательні пласти шизоїдного пацієнта перебувають на доморальному рівні інфантильного жаху та его-слабкості.

Терапія має стати простором для контрольованої та конструктивної регресії. Замість того, щоб змушувати пацієнта відповідати дорослим соціальним обов'язкам, терапевт повинен дозволити його Его регресувати до стану повної, пасивної інфантильної залежності. Роль терапевта полягає в тому, щоб:

1. Забезпечити об'єктний контакт на глубинному рівні: Терапевт стає першим в житті пацієнта безпечним, «приймаючим» реальним об'єктом. Шизоїдне Его має переконатися, що його потреба не є деструктивною, що вона не виснажить і не зруйнує аналітика, і що сам аналітик не «проковтне» індивідуальність пацієнта.

   
   

2. Нейтралізувати антилібідинальне его: Аналітик повинен ретельно та послідовно інтерпретувати напади внутрішнього саботажника, допомагаючи пацієнту подолати сором і ненависть до власної вразливості.

   
   

3. Стати грунтом для психічного другого народження: Коли регресоване, налякане Его пацієнта відчує стабільний, теплий емоційний раппорт, воно отримує шанс вийти зі своєї схованки.

   
   

Новий початок у терапії за Гантріпом - це не адаптація робота до вимог соціуму. Це процес, коли під захистом терапевтичних відносин пацієнт ризикує «народитися заново» як справжня, цілісна особистість, долаючи розщеплення Его та поступово переходячи від пасивної інфантильної залежності до зрілої взаємності, спроможної любити й приймати любов без страху знищення.